Поглянь, дитино, все довкола
Так щиро посміхається тобі:
І сонце, й небо, ліс і поле –
Ти теж у відповідь їм посміхнись.
Ти привітайся з днем чудовим,
Пташками, травами, струмочком голубим,
І знай: усе це є природа,
Її люби, примножуй, бережи!
*******
Хто у ліс піти захоче,
Хай крокує без вагань.
Радість душу залоскоче,
Казка тут живе, поглянь!
Ось дубочки, в два рядочки,
Руки – віти подають.
А вербовії листочки
З джерельця водичку п’ють.
А поглянь, яка калина –
Вся заквітчана в вінку.
Свою вроду, як дівчина,
Роздивляється в струмку.
А в березі скільки дива!
Ніби дівчина струнка.
Білокора і вродлива,
Теж крокує до струмка.
А на землю глянь, навколо
Скільки квітів і краси!
Все співає хором, соло
І на різні голоси.
І метелики, як квіти,
Різнобарвні і меткі.
Хочуть бавитись, летіти.
Бо вони, як пух, легкі.
Ну, а квіти, а листочки –
Тут краса – не розказать !
А між квітами грибочки
На одній нозі стоять.
Ліс – це казка, ліс – це диво,
Все для всіх у ньому є!
Йди і ти у ліс щасливо –
Радість людям він дає!
В кожну пору ліс чарівний.
Придивляйся, пізнавай!
Він веселий, тихий, дивний –
Вчися і спостерігай!
*******
Вам у природу ходити
І мандрувать, любі діти,
Вмійте природу любити,
Кожній стеблинці радіти.
В полі, у лісі, над яром –
Квіти, дерева і трави...
Цвіту не вирви задаром,
Гілки не втни для забави,
Оберігайте ж повсюди
Шлях і стежиночку в гаї.
Все те окрасою буде
Нашого рідного краю.
*******
Йтиму садом, полем, а чи лугом
Буду я природі вірним другом,
Не столочу навіть і трави,
Я скажу їй:- Зеленій, живи!
Коли лісом буду я іти,
Теж посію зерна доброти,
Побажаю дереву і пташці,
Щоб віки жили в мирі й щасті!
*******
Десь повзе комашка, ось хлюпоче річка
Посади ромашку, не топчи травичку.
В зелені діброва, в китицях калина.
Глянь, яка чудова наша Україна!
Журавлі над лугом
Линуть рівним клином.
Будь природі другом,
Будь природі сином.
Знай – бо це – не мода,
Це життя потреба.
Нас віта природа
Чистим синім небом.
*******
Дерево, тварина та птиця
Не завжди вміють захиститься.
Якщо будуть знищені вони –
На планеті ми залишимось одні
*******
В казку двері відчиняєм –
В ліс заходим весняний.
Все почуємо і взнаємо –
Це тому що ліс – живий!
*******
Тату, ти знаєш, чого мені треба?
Чистого дощику з синього неба,
Треба і чути, і бачити літом,
Як заливається жайвір над житом,
Як підпадьомкають у мідній пшениці
Досвітком тихим перепелиці.
Треба, щоб у лісі для лиса і лося
Місця живого хоч трохи знайшлося,
Треба ще рибок малих і великих
У чистих – пречистих озерах і ріках,
Треба, щоб я по морському купанню
Не одмивавсь од мазуту у ванні,
Треба сніданків і треба обідів,
Тільки, будь ласка, без жодних нуклідів.
Треба, виходить, не так вже й багато...
Люди, чи важко про все це подбати?..
О. Пархоменко
*******
Послухай, як струмок дзвенить,
Як гомонить ліщина,
З тобою всюди, кожну мить
Говорить Україна.
Послухай, як трава росте,
Напоєна дощами,
І як веде розмову степ
З тобою колосками.
Послухай, як вода шумить, -
Дніпро до моря лине.
З тобою всюди, кожну мить
Говорить Україна
П.Осадчук
*******
У сльоту, і в час негоди,
І в погоду, друже мій,
Серцем слухати зумій
Звуки рідної природи.
Звуки – дивні голоси.
Незвичайної краси
Чуєш, друже мій, розмови?
З вітром листя гомонить,
З сонцем – ниви і діброви.
І з озерами – блакить.
Розмовляють доли, води...
Стань, послухай, роздивись.
Мову рідної природи
Розуміти серцем вчись.
Оксана Сенатович
*******
Метелика ловити я не хочу:
Він – квітка неба, хай живе собі!
Хай крильцями барвистими тріпоче,
Щоб радісно було тобі й мені!
І квітку лісову не стану рвати,
Її додому я не понесу,
Їй там джмеля не погойдати
І не попити ранками росу!
І ні стеблинку, гілку чи травинку
Я не ображу: це – страшенний гріх!
Бо в кожній з них живе тремка жевинка,
Що світиться довірою до всіх...
А. Костецький
*******
До вас, мої рідні, звертаюся я –
Найменший у нашій сім’ї:
Стоїть на узліссі ялинка моя –
Не зрубайте її!
На озері плаває
пташка моя –
Не убийте її!
Яскріє на небі зірка моя –
Не згасіте її!
Світ – казку будує мрія моя –
Не спиняйте її!
Д. Павличко
*******
Спасибі людям, що зростили ліс:
І за красу отих зелених кіс,
В яких стоять гнучкі берізки білі.
Коли б не ліс, не знали б ми про те,
Що є фіалка й пролісок на світі,
Як у маю конвалія цвіте –
Найкраща, найніжніша серед квітів.
Від суховіїв сохнула б земля,
Була б вона подібна до пустелі,
А ліс накличе хмару на поля –
Дощі проллються весняні, веселі...
Спасибі ж людям, що зростили ліс:
За всі дуби, ялини в пишнім гіллі
І за красу отих зелених кіс,
В яких стоять гнучкі берізки білі.
М. Познанська
*******
Природа рідна – наша втіха,
Тож хай вона не знає лиха!
В Червону книгу ми занесли
Світ неповторний та чудесний,
Що поступово вимирає,
Давно рятунку в нас благає.
Ми всі господарі природи,
Тож збережемо її вроду!
*******
Природа нам, як рідний дім.
Вона усім, як мати.
Щоб лад завжди був в домі тім,
Про неї треба дбати.
*******
Світ прекрасний навколо тебе –
Сонце ясне і синє небо,
Птахи і звірі.
Гори і ріки –
Нехай він буде таким навіки!
Нехай людина добро приносить –
Бо світ навколо любові просить.
А. Потапова
*******
Сонце в мандрівку нас закликає
І про дорогу оповіщає.
Йдіть, мої любі, під ноги дивіться,
Травам і квітам ніжно вклоніться.
Несіть же їм ласку у кожній долоньці
Разом з промінням веселого сонця.
Хай же мандрівка казкою стане.
Про неї розкажете таткові й мамі.
*******
Дерева, як люди, радіють і плачуть,
Хворіють і мерзнуть в осінні дощі,
І зламана гілка болить,
Неначе незагоєна рана у людській душі.
*******
Двоколірний
вірш
Коли де – небудь квіточку побачу,
„Зірви!” - кричить мені, аж плаче.
Повз деревце іду зелене,
„Зламай! ”- схиляється до мене.
В гніздечку пташку стріну в гаї,
„Зжени!” - мерщій мене благає.
„Забий!” - з болота жаба просить.
„Замуч!” - цвіркун сюркоче в просить.
Е ні, негарний вірш такий.
Хай ліпше буде навпаки!
Коли де бачу квітки очі,
„Люби!” - вона мені шепоче.
Повз деревце іду зелене,
„Привіт!” - схиляється до мене.
В гніздечку пташку стріну в гаї,
Питає пташка: „Як ся маєш?”
„Спочинь” – з болота жаба просить.
„Всміхнись” – цвіркун шепоче в просі...
Який же світ кругом чудовий!
Додому йду в добрі, любові.
С. Павленко
*******
Зламана гілка
Зламав Івасик гілку ясеневу
І кинув геть, коли награвся нею.
Веселий, він побіг собі додому.
Вона ж лежить на глинищі рудому.
У самотині зітхає гілка тяжко:
Уже на ній не сяде більше пташка.
Вже вітерець її не захитає,
„Хитати ще?” – її не запитає.
В її прожилках не бродити соку,
Не гріти мрію ніжну і високу!
Івась у ліжку спить спокійно, тихо.
Невже не знає він, що скоїв лихо?
Немає коментарів:
Дописати коментар